Символ Лелеківки у 1996 році увійшов до зображення гербу Кіровоградщини. Щитотримачами у великому гербі міста виступають дві лелеки, що стоять на пшеничному колосі, перевитому синьою стрічкою. Вони символізують домовитість і добрі риси, характерні для засновників Лелеківки, її благодійників Якима та Степана Лелеки.

    Період існування школи до 1922 року маловивчений, але з матеріалів обласного архіву ми дізналися, що в школі працювало 7 вчителів і заробітну плату нараховували профспілки.

    У 1935 році школа складалася з кількох шкільних хатинок. Ще одна частина школи знаходилася в будинку сільського багатія Брика. Там було чотири класи. Класи були переповнені, по 42 учні. В першому класі навчалися учні, яким було 14 років. У дітей не вистачало одягу, взуття. Одягалися учні бідно, але весною біля школи було гарно. Розквітали клумби з різноманітними квітами, зеленіли молоденькі деревця, які садили учні, щоб перетворити школу в сад.

    У 1936 році було збудовано двоповерхову школу-десятирічку. Її першим директором був Нагін Олесь Данилович, а завідуючим учбовою частиною Рябченко Василь Сидорович.

    У 1938 році закінчилось будівництво нової десятирічки, в оформленні якої брали активну участь піонери Лелеківської школи. В 1938-39 навчальному році піонерська організація приймала активну участь в збиранні врожаю на колгоспних полях колгоспу ім. Щорса.

    У 1940 році в школі працювало 17 піонерських загонів. Піонерська дружина боролася за відмінне навчання і поведінку.

    У період війни, під час окупації фашистськими загарбниками, в школі був розташований госпіталь та конюшня.

    8 січня 1944 року силами Радянської армії було звільнено мікрорайон Лелеківський від фашистів.

    Зі спогадів Староселець Валентини Дмитрівни: «Коли відігнали ворога від села, діти, вчителі прибігли до школи. Вони гірко плакали, дивлячись на страшні руїни нашої школи. Своїми руками діти, вчителі відбудовували школу. В ті роки школа називалася Лелеківською. Належала до Кіровоградського району. Лелеківчани почали добудовувати ліве крило. Велика заслуга вчителів, які у вільний час працювали на будівництві. Вони носили на носилках розчин, копали котлован. Біля добудови посадили сад."

    У 1946 році піонерська дружина ім. Олексія Маресьєва приймала активну участь в «Тижні дитячої книги». Піонери розповсюдили сотні дитячих книг.

    У 1947 році, не дивлячись на голодний час, учнів школи забезпечили книжками і посклили в школі вікна. Дітей було багато. Відкрили нові класи. Замість портфелів учні носили полотняні сумки. Восени ходили в поле збирати колоски. В зимовий період заняття проходили нерегулярно. Було холодно, в чорнильницях замерзало чорнило, в руки заходили зашпари. Вчилися у дві зміни.

    У 1949 році піонерська дружина приймала активну участь в побудові майстерні. Піонери школи виступали на фермах, в бригадах та військових частинах з концертами. На обласній олімпіаді пісні і танцю школа одержала перше місце і була нагороджена грамотою ЦК ВЛКСМ. Головою ради дружини була Горянська Галина.

    1958 рік був переломним в житті Лелеківської школи. Добудували два класи, спортивний зал, провели водяне опалення.

    З 1959 по 1965 року у приміщенні денної школи  функціонувала середня школа робітничої молоді, а з 1965 – працювали окремі класи. Школа зробила вісім випусків і дала середню освіту понад 130 виробничникам різного віку. Гордістю педагогічного колективу були медалісти. В цей період золотими медалями було нагороджено 16 чоловік, а срібними 13 учнів.

    3 грудня 1965 року школі було присвоєно назву Кіровоградської середньої №15.

    У 1966-67 навчальному році у школі викладли 45 вчителів, навчалися 438 учнів. Кращими відзначені такі вчителі: Діхтяренко О.І., Федотова О.Х., Руденко З.С., Монзер М.П., Берест О.В., Макаренко В.М., Грижова К.М., Пилипенко Є.Т.

    У школі працювали предметні комісії. На засіданнях предметних комісій розглядалися такі основні питання: удосконалення структури уроків, виховуючий характер навчання, формування світогляду у процесі вивчення основ наук, методика використання технічних засобів у розвитку творчої думки учнів.

    У 1988 році до старого приміщення школи було добудовано триповерхове приміщення нової школи.

    У 2004 році - побудовано котельню, у 2006 р.- приміщення спортивної зали.

    Директорами школи в різні роки були: Королюк І.І., Грабенко П.Я., Ніколаєнко І.М., Колєсніков М.Х., Расновський В.І., Гришин В.П., Саржевський Л.П., Гетьман М. І., Іванов В.Д., Дзюба Н.Є. На сьогодні керівником закладу є Левченко Лариса Павлівна.

    Не одне покоління лелеківчан виховали і вивчили вчителі-ветерани, їхніми руками відбудовувалося приміщення школи, на їхніх плечах лежала відповідальність створення умов для розвитку підростаючого покоління, виховання достойних громадян своєї вітчизни.

   Зі спогадів Грижової Катерини Миколаївни: «Я прийшла працювати в школу у 1961 році. Школа зустріла затишком, чистотою. А щоб вона ставала ще кращою ми робили все: і квіти садили, і ділянки рівняли (знімали 60 см землі і вивозили в канави, розрівнюючи спортивний майданчик). Колектив був дружний, веселий, роботящий. 

    Хочеться назвати вчителів-ветеранів, яких вже немає серед нас: Берест Оксана Василівна, Муконіна Любов Григорівна, Чорна Юлія Абрамівна, Слюсареві Зоя Сергіївна, Колісник Галина Федорівна, Федотова Олександра Христофорівна, Верзан Валентина Дмитрівна, Жеребченко Євдокія Федорівна, Стрілець Любов Миколаївна, Пачехонова Галина Максимівна...»

    Учителі, які радують нас під час святкових зустрічей, дають поради та настанови, допомагають своїм значним педагогічним досвідом виховувати дітей, і навіть допомагали оформляти музейні матеріали: Чорний Петро Філімонович, Настоящий Юрій Сергійович, Мигалатій Людмила Дмитрівна, Михайлова Алла Василівна, Грон Віра Тимофіївна, Волкова Галина Іванівна, Бойко Олена Терентіївна, Дегтяренко Ольга Іванівна, Романенко Лілія Володимирівна, Гавриленко Анатолій Григорович, Макаренко Марія Яківна, Грижова Катерина Миколаївна.

    Віддавали свої сили та вміння вихованцям педагогічні династії. З покоління в покоління діти йшли шляхом своїх батьків: Династія Іванових - дочка Романенко Лілія Володимирівна;

    Династія Дехтяренко - дочка вчитель біології Шарапанюк Ніна Володимирівна;

    Динаситія Макаренко - дочки керівник гуртка Субботінова Жанна Григорівна, та вихователь Калницька Галина Григорівна.

    Особливу увагу слід приділити династії Гришиних: Олена Олексіївна, Василь Петрович, їх дочка Тетяна Василівна та онука і племінниця Гапиченко Наталія Юріївна (завідувач ДЮЦ «Явір»).

    Немає жодного дому в нашому краї, якого б не торкнулось чорне крило ВВВ.

Багато воїнів не повернулись до дому. Серед них випускник нашої школи, герой Радянського союзу Григорій Афанасійович Рудік. Багато подвигів на рахунку відважного командира радянської армії. Він першим ввірвався у Харків, але був смертельно поранений. Про нього Симонов зняв фільм, а через 17 років мати героя побачила останні хвилини життя свого сина. Пам'ять про подвиг славного земляка і всіх лелеківчан, хто загинув на війні, ми збережемо навіки.

    Учні звернулись до військкомату міста Харкова, написали листи однополчанам героя і одержали відповідь. Пошукова робота в обласному музеї теж увінчалась успіхом. Були знайдені газети «Красное знамя» (1973 рік), «Кіровоградська правда» (1987), журнали «Советский экран»(1970), «Наука и жизнь» (1975), в яких розповідалось про бойові подвиги Г.Рудіка. В співпраці з Юрієм Матівосом ми дізнались про високі державні нагороди героя. На основі зібраного матеріалу у шкільному музеї було створено куточок бойової слави «Герой Радянського Союзу  Григорій Рудік – наш земляк»

    У сім’ї Рудіків було три сини. Діти поважали батьків, мріяли про щасливе майбутнє. В 1920 році Григорій пішов до 1 класу школи № 15. Навчаючись у школі, він захоплювався історією, любив техніку.

    У Лелеківці була створена добровільна пожежна дружина, в яку увійшли жителі села та учні школи. Вже влітку 1928 року дружинники несли дозори на полях, охороняли село від вогню, а бувало, гасили пожежі. Поруч з батьком працював і Григорій.

    Швидко промайнули шкільні роки. Доля закинула його до м. Харкова, де він працював у трамвайному депо. Тут він знайшов і свою долю - Ганну, яка теж працювала водієм трамваю. Після одруження поселились у Лелеківці.  До лав Червоної Армії його призвав Кіровоградський райвійськкомат у 1935 році. Дружина з маленьким сином теж завжди була поруч. А в останній раз бачились у Білій Церкві. Був квітень 1941 року. Через хворобу сина Ганна повернулась до Лелеківки.

    Ще до початку Великої Вітчизняної війни Григорій Рудік став досить загартованим командиром підрозділу. Він один із тих, хто перший прийняв на себе удар фашистів на Західному кордоні

Батьківщини. За участь у обороні Києва командир батальйону 558-го полку 159-ї стрілецької дивізії, яка знаходилась у складі 26-ї армії, лейтенант Рудік Г.А. був нагороджений орденом Леніна.

    У книзі В. Зоткіна «У Волги», видавництво Ростов, 1977 рік описується героїчний вчинок Григорія Афанасійовича: «18 січня, після першої спроби зійтися з противником, його траншеї обробили вогнем мінометного дивізіону, обстріл ще не завершився, як керуючий діями піхоти начальник штабу бригади майор Рудік вистрибнув із сховища, і з закликом « За мною!» стрімко повів стрільців на ворожі позиції… Гренадери, які не встигли отямитись від мінометного вогню, були захоплені зненацька.» За керівництво боєм командир бригади Тихомиров представив майора до нагородження орденом Червоного прапора.

    У Волгограді у Нижньоволжському книжковому видавництві в 1985 році вийшла збірка  «Пісні, народжені у вогні». Він налічує 200 текстів пісень, маршів, частівок, складених армійськими поетами і композиторами під час Великої Вітчизняної. У цьому збірнику  є пісня і про Григорія Рудіка, яку написав Д. Канівський, а мотив до слів підібрали солдати, запозичивши його з «Пісні про юного барабанщика» М. Светлова. Пісня про нашого земляка була надзвичайно популярна серед червоноармійців. Там є такі рядки:

                                                           Был август невиданно жаркий,

                                                           Был жарким тот пламенный бой,

                                                           И вот мы увидели – Харьков

                                                           К нам руки простер как живой.

                                                           От радости весь молодея,

                                                           Скомандовал Рудик – «За мной!»

                                                           Он был настоящий гвардеец

                                                           И Родине предан душой!

    У вересні 1942 року Рудіка  призначають командиром полку. У книзі М.Зоткіна «Курська дуга» автор, учасник бойових дій,згадує: «Близько двох десятків населених пунктів визволив полк Рудіка в боях на Бєлгородському напрямі. Його воїни першими форсували Сіверський Донець, за що Григорій Афанасійович отримав подяку від командуючого Степовим фронтом І.С. Конєва. 23 серпня 1943 року війська Степового фронту при активній підтримці з флангів визволяли місто Харків. 93-тій дивізії, у якій воював гвардії майор Рудік, було присвоєне почесне право називатись «Харківською». Але Григорій Афанасійович не дожив кілька днів до цієї знаменної події. Його життя обірвалось 16 серпня. Рудік загинув в один із моментів відбиття контратаки фашистів на околиці Харкова. Журнал «Советский экран» писав: «Обнажите головы, современники эпохи! Разнесите по всему миру славу сына украинского народа! Пусть все человечество знает и пусть знают все, какие только будут жить в поколениях Рудики, как умирал их молодой прапрадед в 1943 году!» Орденом Суворова  Григорій Рудік був нагороджений посмертно.

    На території шкіряного виробничого об’єднання у м.Харків нині споруджений обеліск. На ньому викарбувані слова: «Тут на командному пункті, в серпні 1943 року при визволенні міста Харкова від німецько- фашистських загарбників поліг смертю хоробрих командир гвардійського полку гвардії майор Рудік Григорій Афанасійович. Вічна слава героям, полеглим в боях за нашу Батьківщину!»

    Недалеко від колишньої комуни ім. Дзержинського, роботу якої очолював А.Макаренко, в лісопарковій зоні міста знаходиться вулиця імені майора Рудіка. Молодь міста Харків щороку на спортивних змаганнях виборює перехідний кубок імені Григорія Рудіка. Вулицями міста ходить трамвай імені Григорія Рудіка.

    Про останній подвиг гвардії майора Григорія Рудіка рідні та односельці дізнались через багато років після Перемоги. На екрани країни вийшов заборонений свого часу Сталіним документальний фільм Олександра Довженка «Битва за Радянську Україну» Переглянути стрічку запросили матір героя Ярину Григорівну та сина Володимира. На екрані з’явився епізод бою за Харків у серпні 1943 року. «На Харків, за мною!»- лунає гучний голос комбата Рудіка. Бійці  вриваються на ворожі позиції. Григорій першим ступає на вулицю міста, слідом за ним біжить боєць із червоним прапором. Його прикріплюють на будівлі шкіряного заводу. У цей час майор похитнувся, схватився за груди і впав. А у глядацькому залі, де йшла хроніка, непритомно впала на підлогу Ярина Григорівна. Вона впізнала у герої-офіцері свого сина, почула рідний голос. На прохання рідних стрічку прокрутили ще раз. Присутні побачили сумну сцену. У дворі шкірзаводу опускають труну з тілом загиблого героя . Поховання супроводжують слова Довженка, якими він описує подвиг офіцера.

    Кожного року 23 серпня, у день визволення міста, харків’яни приходять до пам’ятника і покладають квіти.

    На меморіальній дошці, що встановлена на будівлі НВО №15 є і друге ім’я – Коваль Іван Іванович, який теж народився у с. Лелеківці.

    Іван Іванович Коваль народився 27 травня 1910 року в сім’ї селянина-бідняка. З десяти років працював наймитом у багатіїв, а взимку ходив до школи оволодівати знаннями. Зразу навчався вдень, але треба було працювати, тому перейшов до вечірньої школи, яку закінчив у 1932 році. А через рік став курсантом учбової танкової роти, 90-го стрілкового корпусу в м. Балті. В 1934 році став командиром танка Т-27. Але знань не вистачало, і знову Іван Іванович навчається. Уже в Москві в танково-технічному училищі. А через 3 роки став учасником бойових дій на Карельському перешийку проти фінської білогвардійщини. За мужність і відмінне виконання бойових завдань Ковалю І.І. було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

    У червні 1941 року він став студентом військової академії в Ленінграді. Та нагрянула Велика Вітчизняна Війна. Багато відчайдушних подвигів здійснив танковий батальйон під командуванням лейтенанта Коваля І.І. Це сміливий прорив оточення ворога біля Ладозького озера, визволення Ленінграда від блокади.

    У роки Великої Вітчизняної війни технік-лейтенант, командир танка Т-28, 91-го танкового батальйону 20-ї окремої танкової бригади 7-ї армії, відзначений орденом Червоної Зірки, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграда». З листопада 1954 року Іван Іванович працював на заводі «Червона зірка» у автотранспортному цеху.

    Помер Іван Іванович Коваль у 1968 році. Та пам’ять про нього зберігають учні та вчителі школи, де він навчався, і жителі мікрорайону Лелеківський, де жила ця мужня, смілива людина.

Учні школи збирають матеріали, спогади, турбуються про ветеранів Великої Вітчизняної війни.

На території мікрорайону Лелеківський розміщена братська могила, в якій поховано 288 бійців, що загинули під час визволення Кіровограду від фашистів. Староселець В.Д. разом з дітьми знайшли рідних бійців Полякова, Дзядзика, Добрікова і до цього часу продовжують листування з ними.

    Щороку 9 травня приходять до пам’ятника вчителі та учні під керівництвом директора Левченко Л.П. Вони згадують всіх загиблих воїнів, звертаються зі словами подяки до всіх нині живучих ветеранів Великої Вітчизняної війни, низько вклоняються братській могилі, покладають квіти, а також вручають квіти ветеранам. Учні навчального закладу №15 і всі присутні вшановують хвилиною мовчання тих, хто віддав своє життя в ім’я врятування Вітчизни, ввійшовши у безсмертя.

Відкриття нового корпусу 14.01.2013 - відео

Відкриття нового корпусу - статті